Олександр Півторацький. Суспільне Дніпро/Ілля Кононов
Іловайськ
Через деякий час надійшла команда від керівництва рушати на Іловайськ. Був Іловайськ, було Старобешеве. Три рази ми заходили в оточення. Тричі виходили з нього, але, на жаль, не всі. Ми з різних боків заходили в Іловайськ. Це була трагедія. Ми тоді не розуміли, що там відбувається.
Ми вже зайшли в третє кільце оточення, і нам хлопці передали, що ми потрапили в таке оточення, де зайшли вже російські війська. Ми це зрозуміли по їх роботі: прості сепаратисти, воно було видно, коли вони стріляють. А коли зайшли вже регулярні війська РФ, то було зовсім по-іншому: і як вони працювали, і точність була більша. Одне діло, коли на тебе бігла купа людей, а інше — коли біжать на тебе 2-3 спецназівці, які працюють досить професійно, досить точно, що ти навіть не можеш і голови підняти.
Нам була команда чекати. Поки нам не дали той усім відомий "зелений коридор". Ми на нього тоді сильно сподівалися, бо в Іловайськ ми взагалі заходили як піхота. У нас не було ні важкого озброєння, нічого. Були тільки пістолети, автомати. Максимум РПГ-7 Ручний протитанковий гранатометбув. Ні мінометів, нічого не було. Ми зайшли "легко одягнені", як кажуть військові.
Коли ми виходили "зеленим коридором", то я змінив чотири транспортні засоби. Бо вони всі підбивалися. Я думав, що нам дійсно все вдасться, що нас випустять, і все взагалі круто. Але коли хвіст нашої колони зайшов у поле, і нас почали збоку впритул розстрілювати, то тоді я зрозумів, що нікуди нас не випустять. І це тільки перше кільце було.
Я коли їхав на четвертій машині, зі мною був хлопчина взагалі без зброї, він молодий був, років 19-20, то я його за руки тримав, а він кричав увесь час: що з нами буде, що з нами буде. Я казав йому, що буде все гаразд. А я розумів, що з його боку, з тієї посадки, звідти йшов по нас вогонь. Потім, як я зрозумів, у нашу автівку прилетіла протитанкова керована ракета. Я відключився.
Олександр під час служби. Фото з особистого архіву ветерана
Полон
Я не знаю, який я час був без свідомості, потім я приходжу в себе, і була тиша. Повна тиша. Я починаю озиратися навколо, і бачу, що їду в якійсь незрозумілій автівці. Я почав чути якийсь тріск, ніби щось горить. Тоді я зрозумів, що машина горить. Почав оцінювати ситуацію. А в кабіні автівки позаду було віконце. І я коли у віконце подивився, і зрозумів, що водій і старший групи в ній мертві. Бо те, що повинно було знаходитись в їхній черепній коробці, воно все було на склі. І тоді я зрозумів, що ми приїхали… Що це не сон.
Я періодично втрачав свідомість. Потім хтось із наших підповз до мене, також 300-й, їх було людей 7–10. Я попросив, аби мене підняли, бо в мене тоді взагалі сил не було. І, як у кіно, я тоді побачив: стоїть танк, на ньому два мужики. Один цілиться на нас, а другий поряд стоїть. І башня танка на нас повертається. І звідти кричить росіянин: "Сейчас я вас как вь*бу. Сдавайтесь хохлы. Вь*бу так, что от вас ничего не останется".
Потім я відключився. Ми були в полоні. Як пізніше я зрозумів, це було десь 3-4 дні. Їхні офіцери ставилися до нас дуже жорстоко. Рядові військові, вони, я пам’ятаю, нашим хлопцям цигарки давали. Тільки просили, щоб ми ховалися, коли їх курили, бо якщо побачать офіцери, вони їх також покарають. Нам не давали, звісно, ні води, ні їжі.
Українські військові. Фото з особистого архіву Олександра Півторацького
Евакуація та реабілітація
Я пам’ятаю, що нам дали потім вперше водички, і тоді я зрозумів, що щось не так. Мене привели до тями, і нас забрав Червоний Хрест. Пам’ятаю, що я прийшов до тями вже у гелікоптері. Ми приземлились, і потім я вперше заплакав. Бо там увесь час тебе тягали, швиряли, мучили. А коли до тебе дуже лагідно почали ставитися, а я ще був обколотий ліками, то коли почув голос, що все добре, ти вдома, коли тебе ніжно підіймали з тих нош, було ніжне ставлення, то я тоді вперше заплакав.
Потім у Польщі я був на реабілітації десь місяць, поки рани загоювалися. Займався спортом, спілкував з хлопцями. А осколки з мене діставали вже в Україні.
Про роботу під час повномасштабного вторгнення
Ті, хто воював у 2014 році, всі хлопці розуміли, що росіяни не зупиняться. Я весь час усім своїм знайомим казав: вони підуть далі, готуйтеся, вони повернуться, прийде час, і вам доведеться взяти в руки зброю.
Ми зі старими побратимами, з 2014 року, почали один з одним комунікувати: що робити, куди йти, почали добровольчий батальйон збирати. І у нас цього разу було підпорядкування під НГУ. Ми були "Дніпро-1" спецпідрозділ Нацгвардії.
Під час повномасштабки ми були у Рубіжному, потім нам сказали перейти на околиці Слов’янська. Потім почалося "лиманське бігство"Відступ армії РФ на Лиманському напрямку восени 2022 року. Наші хлопці з Куп’янська пішли, а нашим завданням було через болота обійти росіян знизу збоку.
Олександр на лікуванні. Фото з особистого архіву ветерана
Ще у нас був Сіверськодонецьк, Лисичанськ у 22-му році. Ще були під Курдюмівкою, це околиці Бахмута. Потім, коли нас повністю розбили, ми пішли на відновлення. Це було взимку у 23-му році.
Ми відновилися і повернулися вже назад у Серебрянський ліс. На той момент по нас дуже сильно літаки працювали, бо в той час була погана протиповітряна оборона, небо не було нашим. Тому вкотре було поранення, коли літак по нас відпрацював, у п’яти метрах від нас.
Звільнення зі служби та цивільне життя
У 2024 році я вирішив, що на гражданці я буду кориснішим, мені це й хлопці казали. Зараз я займаюсь тим, що мені горить, — спортивною реабілітацією. Відновлюємо хлопців не тільки фізично, а й психологічно. Це дійсно круто, коли ти бачиш, що бійцям це заходить, і воно працює. І ми показуємо приклад іншим, що після поранення життя не закінчується.
