“Після полону я боявся Донбасу” — Асєєв про страхи на фронті, службу в піхоті та негативний досвід в “учебці”

Військовослужбовець ЗСУ, письменник і журналіст Станіслав Асєєв під час інтервʼю Суспільному, Донеччина, 19 квітня 2024 року. Суспільне Новини/Владислав Кравець

Станіслав Асєєв — військовослужбовець 109-ї окремої бригади територіальної оборони України. Письменник, журналіст, член Українського ПЕН-клубу. У 2017-2019 роках був у полоні підконтрольних Росії бойовиків угруповання "ДНР" в окупованому Донецьку. Пережите там описав у книзі "Світлий Шлях": історія одного концтабору". Суспільне зустрілося з Асєєвим у Донецькій області — командування відпустило військового на день у Покровськ. Підрозділ, де служить Станіслав, тримає оборону на Авдіївському напрямку. Про перші місяці у війську, негативний досвід у навчальному центрі, а також про мотивацію служити в піхоті — Асєєв у проєкті Суспільного "Ремовська Інтерв’ю". Відеоверсію дивіться за посиланням.

Про службу в піхоті

Як вам у статусі військовослужбовця?

Чотири з половиною місяці я солдат, рядовий. Почуваю себе ніби на дні океану — наді мною тонни води, і кожен мілілітр може командувати. Я ще не до кінця до цього звик.

Але я на своєму місці. Обрав піхоту з багатьох причин, в тому числі тому, що я досить активна людина. Я на два дні потрапив до штабу, поки їхав з "учебки" до своєї бригади — мене запхали не у свою бригаду, а на Запорізький напрямок. І там, коли побачили, що у мене вища освіта: "О, будеш в штабі діловодом". Це жахливо для мене. Мені краще копати 10 ям, 10 окопів, траншей, ніж сидіти з папірцями.

Як взагалі виглядає ваша служба?

Якщо ви не штурмовик — а ми не штурмова бригада, ви постійно на передньому краї, на "нулі". Через певний проміжок метрів — у когось кілометрів, вже росіяни. По нас прилітають здебільшого міни, "нурси" так звані — некеровані ракети. Треба триматись, ховатись під час обстрілів якнайглибше і чергувати з певним проміжком часу на спостережних пунктах.

Піхота — це основа війни: і з того боку, і з нашого. Навіть якщо ви розбили позиції ворога артилерією чи БПЛА, все одно туди має зайти піхотинець, зачистити траншеї. Я вже не кажу про штурми міст, де треба, наприклад, у підвал зайти — ви туди не залетите БПЛА. Піхота сьогодні — фундамент армії.

Про страх Донбасу

Ми з вами зустрічаємося в Покровську. Це приблизно 70 км від Донецька, вашого рідного міста. Як вам знову опинитися в цих краях?

Ще після виходу з полону у мене була психологічна проблема — я боявся Донбасу. Чомусь здавалося, як тільки приїду, скажімо, в Донецьку область, мене знову арештують і кудись кинуть. Тому я ніколи сюди не приїжджав і не збирався до 2022 року.

Після, я вже розумів, якщо приїду сюди навіть на "нуль", це не означає, що завтра знову буде полон. Але все одно страх був. І зараз підсвідомо я його час від часу відчуваю.

Але при цьому ви пішли в 109-ту бригаду, яка "в народі" називається "донецькою", бо там переважно воюють люди з Донецької та Луганської областей. Як ви це поясните?

Там вже воював мій друг Єгор Фірсов, який зробив певну протекцію. Якщо так не робити й рандомно потрапити до ЗСУ, можеш опинитися в колективі, в який не ввіллєшся чи будеш робити справу, яка тобі не подобається.

109-та бригада ТРО тримає оборону на надзвичайно складному напрямку — на Авдіївському. Як для вас зараз війна виглядає?

Все дуже складно. Ми за російським літаком звіряємо годинник. Він залітає по 3-4, вже навіть по 5 разів на добу і відстрілюється. Ми нічого йому не можемо зробити, крім якнайглибше сховатися у свої, так звані, нори поруч з бліндажами.

Наскільки погіршилася ситуація в Донецькій області після окупації росіянами Авдіївки?

Дуже погіршилася. Росіяни не дурні — вони максимально ефективно використовують цей час, коли нам не надають допомогу на ЗаходіІнтерв'ю записувалося напередодні голосування у США за пакет допомоги для України на 61 млрд доларів..

Авіація, ті ж КАБи, з якими ми нічого не можемо зробити. Вони розуміють, ми слабкі у порівнянні з ними — і тиснуть. Щоб, наприклад, взяти якесь селище, вони зносять його артилерією, авіацією. І тільки потім йде піхота. Така зараз тактика, і їй протиставити щось складно.

Військовий 109 бригади ТРО Станіслав Асєєв на позиції неподалік Авдіївки, Донеччина, 2024 рік. фото зі сторінки Станіслава Асєєва у соцмережі Х

Про службу добровольцем

Ми з вами згадали про специфіку вашої бригади, що це люди з Донецької та Луганської областей. Чи можете розповісти, хто вони?

95% — це колишні шахтарі. Є ще представники колишніх "органів" — прокуратури, МВС. Але здебільшого, шахтарі. Є люди, які воюють з 2014-2015 років. Є ті, що долучилися у 2022-му. У кожного своя історія.

А яка ваша історія? Як ви вирішили, що йдете добровольцем?

Певний час після початку повномасштабного вторгнення я був у Києві в лавах ДФТГ (добровольчого формування територіальної громади — ред.). Ми не брали участі в боях, тому що нічого не вміли. Нам видали автомати й ми стояли в центрі Києва.

Потім, з середини літа, я заснував Фонд пошуку російських воєнних злочинців — Justice Initiative Fund і займався його промоцією. Вирішив, що коли закінчу цю частину роботи, треба буде вливатися у ЗСУ.

У 2017 році ви потрапили в полон до бойовиків в Донецьку, провели там понад два роки. Чи не було відчуття, що ви на цій війні вже так багато пережили, і, можливо, приєднуватися до війська, це занадто?

Як людина з гуманітарною, філософською освітою можу сказати, що це питання без відповіді. Навіть не потрібно намагатися знайти її, якусь об’єктивну.

Суб'єктивна, звісно, у мене є. Є люди, що воювали з 2014 року. І вони могли сказати, мовляв, вибачте, ну скільки ми ще будемо, є вагома частина суспільства, яка ніколи не воювала — от хай вони і йдуть. Тільки тоді постає питання: а хто передасть цей досвід? Має бути кістяк.

Тому це так не працює — я відсидів, тож не піду до війська. За міжнародними нормами, якби я сам не захотів, мене не могли призвати. І були хлопці, що сиділи зі мною в полоні, які цим скористалися. Сказали, не готові психологічно — не дай Боже, знову потраплю в полон. Їх не чіпає ТЦК, їм дали якісь документи з цього приводу.

Мені байдуже, хто до війська йде, хто ні. Головне, що я знаю, чому я тут.

Про Французький іноземний легіон

Ви після навчання в університеті вступили до Французького іноземного легіону. Можете розповісти про цей епізод у своїй біографії?

Нема про що розповідати. Все закінчилося за три дні. Через стан здоровʼя. Там головний тест — це біг. Я два з половиною роки бігав і за 18 днів до вильоту у мене виявили проблеми з меніском. Сказали лягати на операцію, рік відновлюватися. А всі гроші, які збирав, я вже витратив на візу, квитки — у мене не було другого шансу.

Я кульгав і полетів до того Легіону. Випив кучу знеболювальних, щоб хоча б у першу годину не побачили проблеми з ногою. А за три дні у мене, плюс до ноги, почалося запалення легенів. І я поїхав назад.

Дуже засмутилися?

Ні, бо це була метафізична історія. Я не збирався ставати професійним військовим, навіть якби ним став. Для мене це була романтична ідея втечі з Макіївки, один з екстравагантних, але варіантів, як розвернути життя в інший бік.

Але у вас є книга про цей досвід. Попри те, що він тривав три дні.

Так, "Мельхіоровий слон, або Людина, яка думала". Але про Легіон в ній тільки один розділ. А книжка присвячена моєму життю на Донбасі — як я зростав і як дійшов до думки, чому саме Легіон. Бо я це пов’язую в тому числі й з батьком, і з самою Макіївкою. Це трохи заплутаний психологічний зв’язок. Зараз я фактично дописав цю книгу — буде виходити нове видання.

Оновили згідно з новим досвідом?

Абсолютно. Причому цей досвід я вмістив лише в одну сторінку. Це лист до померлого батька. Він так і називається: "Тато, здоров був". Він помер ще у 2001-му. Я у листі підводжу певну межу тому, що відбулось за останні 10 років, включно з Легіоном.

Джерело