Наталія Міцинська. Суспільне Одеса
Відправлення на фронт
Дмитро Іванов одним із перших вступив до лав оборонців Одеси, а згодом поїхав на фронт у Бахмут. Перед від'їздом він залишив дружині відеозвернення:
"23-го він поїхав до хлопців на збори в Бахмут. І ми з дівчатами вирішили зробити їм сюрприз. Приїхали 24-го до них зранку. Вони вийшли. І всі почали прощатися. Не з усіма — з ним. Я не знаю, чому саме з ним. Я навіть не змогла його поцілувати наостанок. Ми просто обійнялися як друзі. І це… Я по сьогоднішній день не розумію, чому".
На фронті Дмитро служив снайпером і відмовився від підвищення у званні, вважаючи, що "менше регалій — менше смертей". Наталія пригадує, як Дмитро старанно тренувався та відточував свої навички, даючи своїй гвинтівці ніжне прізвисько "Ласточка".
"Він дуже тренувався. Він ту свою… ту свою зброю, він так її кохав. Він називав її Ласточка. А я казала, а я хто тоді? А я була Кнопочка".
Під час бойових дій Дмитро пережив важкі моменти, коли йому доводилося збирати останки своїх побратимів:
"Я пам'ятаю, він заплакав. Каже: йду, нога, голова, тулуп знайшов з руками. Трьох пальців не вистачало. Я казала, я з тим ліхтарем ходжу і шукаю три пальці ті. І я ж знала цю людину".
Дмитро Іванов. Фото з особистого архіву Наталії
Останні дні
Під час одного з виходів на позиції Дмитро мав сильну гарячку та почувався дуже погано. Попри це, він усе ж вийшов на завдання, бо не міг залишити побратимів без підтримки. Наталія згадує:
"Температура була під сорок. Йому виписали антибіотики.І ротний починає казати, що треба виходити. Він мені написав, що відмовився, бо погано. Але Дмитро був такий, що раз нема кому, то він йде. Він ніколи не пасував. "Я йду". І в той момент, коли він написав, що все змінилося, не знаю, в мене світ зупинився. Я відчувала, що щось не так. Але я не змогла йому сказати "не йди".
Попри погане самопочуття Дмитро вирушив на бойове завдання. На позиції він обрав собі місце та зробив серію пострілів замість одного. Однак російські військові викрили снайпера:
"Знизу, на першому поверсі, завжди є снайпер номер два. Тобто є снайпер "один" і снайпер "номер два", який контролює: влучив, не влучив. Йому передають "плюс". Він зробив ще один постріл. "Плюс". Ще один постріл. "Плюс". І так було, як хлопці казали, до десяти разів. І хлопці почали передавати "зупинись", тому що він знав це, що снайпер стріляє один раз і покидає позицію. Він не зупинився. І хлопці кажуть, що він був дуже такий в'ялий, сонний, йому було погано, але він тримався. І я думаю, що цей стан не дав йому зосередитися і виконувати роботу, щоб залишитися живим. І його викрили й накрили".
П’ять годин він боровся за життя, але евакуація так і не прийшла. Наталія звинувачує ротного у тому, що той не відправив машину, боячись за власну безпеку.
"Я хочу, щоб з цієї людини зняли всі його нагороди. Бо вони є, я знаю, що в нього є. Я хочу, щоб вони з нього зняли і лишили його пенсії".
Незабаром після цього його друг на позивний "Шаман" покінчив життя самогубством, не витримавши втрати побратима. Він написав смс своїй дівчині: "Я більше так не можу. Він був снайпер №1, я снайпер №2. Це моя провина і я йду за ним".
Форма загиблого Дмитра Іванова. Суспільне Одеса
Життя після втрати
День загибелі Дмитра — 20 лютого 2023 року — назавжди розділив життя Наталії на "до" і "після". Трагедія сталася напередодні дня народження її сина, і родина довго не наважувалася повідомити їй страшну звістку. Лише наступного дня, коли Наталія готувала торт для святкування, брат зателефонував, а побратими приїхали додому. У той момент її світ зруйнувався.
"І тут він починає сильно плакати і кричати те, що я не можу тобі це сказати. А в мене перший думка — поранений. Я кажу: "Коля, ми його врятуємо?" Я розумію. Тільки не він, він не міг. І тут я виходжу до мами у кімнату і бачу, хлопці стоять. І в той момент я падаю".
Перші дні після втрати Наталія провела в стані між життям і смертю, благаючи забрати її до чоловіка. Вона згадує, як лежала на ліжку, не в силах повірити в те, що сталося, адже Дмитро був для неї опорою, сонцем їхньої сім’ї. У горі її підтримали містичні знаки, які вона сприйняла як присутність Дмитра.
"Я пам’ятаю перші два дні, я просто була не жива ні мертва. Я лежала на ліжку й просила Бога відпустити мене до нього, або щоб він мене забрав. І на другий день після його смерті, я лежу в такому стані між небом та землею. І ось я лежу, і на мене подув дуже сильний вітер. Я не зрозуміла, підіймаюся, двері зачинені, все зачинено, не можна зрозуміти. А потім я розумію, що то він. Починаю плакати сильно. Я кажу, це ти, ще раз дує вітер".
Цей вітер став для неї символом зв’язку з чоловіком. Наталія згадує, як вони колись домовлялися: якщо хтось із них помре першим, то дасть знати про життя "там". Цей момент дав їй сили жити далі, хоча біль, за словами жінки, не вщухає.
"Кажу, на кого ти мене тут покинув? Я тут нікому не потрібна без тебе. Кажу, забери мене, бо я без тебе не зможу жити. Мені життя нема на цій землі. Ми ж домовлялися з тобою. І потім вітер подув ще раз. Я заснула. На наступний день, мама каже, що хтось повз неї проходив. Вітер від дверей і до моєї кімнати. Я кажу мамі, що це був він. Він сказав, що там є життя і він чекає на мене".
Відтоді Наталія живе з відчуттям його присутності. Вона продовжує боротьбу за визнання Дмитра, тримаючись за спогади про їхнє кохання та його останнє бажання не залишитися безіменним солдатом. Але свята в їхній сім’ї більше не ті — як сказала її мама, коли Дмитро заходив додому, "дім горів" від його енергії, а тепер це світло згасло.
Спадщина Дмитра Іванова
Дмитро Іванов – людина, яка все своє життя присвятила служінню Україні. Його шлях почався задовго до повномасштабної війни. Ще з 2014 року він активно допомагав постраждалим від російської агресії, заснував організацію підтримки бійців АТО.
"З 2014 року активно допомагав людям, які постраждали від російської агресії. Допомагав дитячим будинкам. Заснували з побратимами організацію. Допомагали хлопцям з АТО. Всім, хто просто страждав, бійцям, возили допомогу."
За фахом морський повар, Дмитро встиг попрацювати масажистом, будівельником. Брав активну участь у програмі "Велике будівництво", збудувавши палац юнацької творчості "Біла Акація" та великий басейн для олімпійців.
"Діма був тією людиною, з якою хотілося йти однією дорогою. Людина безвідмовна: у будь-який час доби. Треба, значить треба, і все. Їдемо на рибалку, значить ми їдемо на рибалку. Їдемо допомагати дітям, значить ми їдемо допомагати дітям," — розповів друг загиблого Борис.
Пам'ять і вшанування
На честь Дмитра Іванова перейменовано дві вулиці в Одесі та Одеській області. Дружина Наталія подала петицію про присвоєння чоловікові звання Героя України:
"Я виконаю його останнє бажання, навіть якщо мені доведеться ще боротися. Зараз він в Одесі, він навіть в Книзі є, він є в історії. Я хочу, щоб він був в історії України".
