“З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі”. Ілюстрація Інги Леві
16-річний Віталій, який пережив окупацію на Херсонщині, зауважує, що зараз не будує планів та не має особливих мрій. Бо завтра може не бути. Це він усвідомив у ямі зі свинячими нутрощами, куди його кинули росіяни. 18-річна Анна прожила в окупації 10 років, навчилася не говорити та не розпитувати зайвого, а 16-річна Інна живе у Норвегії, та каже, що так само, як і в окупації, — у "режимі виживання". Евелін після 10 років життя серед російської пропаганди та фейків обрала Україну. Вона вчиться звикати до думки, що, можливо, вже ніколи не побуває у рідному місті.
Це — українські підлітки, які пережили російську окупацію. Хтось виїхав на підконтрольні Україні території чи за кордон, хтось дочекався звільнення. Саме тому вони говорять про свій досвід. Ті ж, хто лишається, поки не можуть розповісти свої історії — це буквально питання життя і безпеки.
За даними громадської організації ЦГП "Альменда", на тимчасово окупованих територіях зараз перебуває понад 615 тисяч дітей шкільного віку. Вони живуть в складних та небезпечних умовах. Окупаційна влада мобілізує українських хлопців до російської армії, відправляє підлітків у "воєнно-патріотичні табори" на "перевиховання", віддає дітей на усиновлення російським родинам.
Правозахисники звітують, що на окупованих територіях підлітків та дітей забирають у полон, залякують, катують і вбивають.
Ми зібрали історії чотирьох підлітків про життя в окупації та після неї — про страхи, втрати, надію та бажання просто мати нормальне життя.
"Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці"
Евелін Бьянкпін Акассі, 18 років, Донецьк – Київ
Евелін 18 років. Вона народилася і виросла у Донецьку. Коли місто окупували, їй було вісім. Рік тому Евелін виїхала з Донецька. Зараз вчиться в Таврійському національному університеті імені Вернадського, який у 2015-му переїхав з окупованого Криму до Києва. "Як внутрішньо переміщена особа я шукала внутрішньо переміщений виш", — сміється дівчина. Розповісти свою історію вона погодилася, бо вірить, що це допоможе іншим підліткам в окупації наважитися виїхати на підконтрольні Україні території. "Коли я виїжджала з Донецька, нічого не знала: як отримати український паспорт, як вступити до університету, де я житиму, що на мене взагалі чекає. Тепер можу сказати іншим: тут все буде добре".
Евелін говорить гарною українською, хоча її рідні мови — російська і французька (батько дівчини родом з Кот-д’Івуару). Каже, вже адаптувалася у Києві, пояснює: найважче було звикнути до свободи, до того, що можеш писати, говорити й читати що хочеш. І додає: зараз вона там, де і має бути.
Далі — пряма мова Евелін:
— У 2014-му, коли все почалося, я була дитиною. Мало що розуміла тоді й мало що пам’ятаю про той час. Пам’ятаю, як з продажу зникли мої улюблені желейні цукерки "Бджілка", а з телеефіру мультики українською. Мене це засмучувало. Батько з нами вже тоді не жив, а мама намагалася оберігати мене від війни, тому нічого не розповідала. Казала лише, що це все ненадовго. Але якось швидко прийшло розуміння, що життя вже не буде таким, як було.
У нашій родині завжди приділяли увагу освіті. У нас вдома була велика бібліотека. Вже в окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки. Переважно, це класика. Її більше не видавали в бібліотеках, не продавали у книгарнях. Я шукала по знайомих. Так знайшла "Кобзар" Шевченка, дещо з Івана Франка, Лесі Українки.
Коли все почалося, я ходила в третій клас. Багато дітей тоді повиїжджало. Багато однокласників я більше не бачила, думаю, з ними щось сталось — наш район тоді був під сильними обстрілами. Дехто з тих, хто виїхав, потім повернувся. Люди не розуміли, що їм робити. Ми, діти, тим паче. У школі було багато агресії. До нас в клас перевели хлопчика з Київського району Донецька, бо в нас було безпечніше. Мої однокласники його побили, він потрапив до реанімації. Чому? Бо діти чули від російських пропагандистів, що в Києві Майдан, що там нацисти, що Київ — це щось погане, а тут хлопчик нехай і з сусіднього району, але ж з Київського! Це абсурд! Але так було.
Навчання одразу перевели на російську мову, хоча до 2020-го у нас ще раз на два тижні був урок української, який вчителька вела російською. Діти до неї дуже зле ставилися. Пам'ятаю, у 9-му класі, це був 2020 рік, однокласник сказав, що йому українська в житті не знадобиться, почав перевертати парти, верещати, інші теж долучилися. У вчительки стався нервовий зрив. До 2014-го у нас була україномовна школа і все було добре. Може, це пропаганда так діяла на нас.
Коли готувалася до іспитів з історії Росії, зрозуміла, що деякі факти там суперечать один одному. Шукала більше інформації в інтернеті й знаходила зовсім інше, ніж те, що нам говорили у школі. Поступово зрозуміла, реальність не така, як нам розповідають.
“В окупації я захотіла більше дізнатися про історію України й вивчити українську мову. Але у 2016-му в Донецьку вже не могла знайти потрібні книжки”. Ілюстрація Інги Леві
Я знала, що не хочу залишатися в Донецьку, думала, може у Канаду поїду. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, зрозуміла: хочу жити й вчитися в Україні. Це не був простий вибір. Я закінчувала школу на відмінно, і мені пообіцяли бюджетне місце в Московському державному університеті. Я знала, що так буде простіше для мене. Але відмовилася, бо насправді не хотіла цього.
Я підійшла до мами й сказала, що маю проукраїнські погляди та хочу виїжджати. Мама відповіла, що підтримує мене. Сказала, якщо я зможу назбирати грошей на життя і навчання в Києві, відпустить. Я влаштувалася в салон краси.
З початком повномасштабного вторгнення Донецьк почали вичищати від місцевих — наприклад, з’явилися програми, коли ти можеш обміняти квартиру в Донецьку на квартиру десь в Росії. Натомість приїхало багато російських офіцерів із родинами. Вони були з грошима, вони ними буквально розкидалися. Сильно виросли ціни, місцеві стали жити відчутно гірше. З’явилося відчуття, що ти просто зайвий на своїй землі.
Я виїжджала через Росію, Білорусь, Польщу. Сама. Це було виснажливо. Я боялася дороги. Боялася, що у мене нічого не вийде, я не реалізуюсь, ніде не зачеплюсь. Що мета, яку собі поставила, буде настільки недосяжною, що ризики, на які я пішла, виявляться невиправданими.
Коли приїхала до Києва, принципово перейшла на українську. Мені знадобився час звикнути до свободи й до того, що я вже в безпеці. Уже на другий день купила "Повість минулих літ" Нестора Літописця. Це була перша книжка у моїй бібліотечці вже тут.
Я сумую за мамою, за Донецьком. Думка, що можу туди ніколи не повернутися, ранить. Часом пишуть люди з окупації, розпитують, як я вступила в український університет. Можливо, хтось прочитає про мій досвід і виїде в Україну, а не Росію. Мені надважливо оточити себе свідомими людьми, які не бояться працювати заради змін.
За інформацією правозахисників, у вишах на окупованих територіях Донецької та Луганської областей російські спецслужби з 2014-го практикували виклик студентів до ректора на “розмову” та перевірку соцмереж. В кабінеті були присутні озброєні люди, лунали погрози. Ілюстрація Інги Леві
