Військовий Мирослав. Особистий архів
Він додав: для його оточення цілком нормальним було те, що підліток у 16 років пішов воювати. Родина поставилася до його рішення нормально.
"Мама подзвонила мені, я був в Опитному чи у Водяному, попросила сказати правду. Я сказав, її відповідь мене здивувала. Вона благословила, можна так сказать. Сказала "Бережи себе і мочи їх", — говорить військовий.
Після повноліття Мирослав перевівся до Першої окремої штурмової роти Добровольчого Українського Корпусу "Правий Сектор". Воював на Луганщині, а після початку повномасштабного вторгнення – на Донеччині.
Мирослав на фронті з 16 років. Особистий архів бійця
"За 24 години до повномасштабного вторгнення комбат наказав нам вимкнути телефони. Бо нас по зв’язку вичислять і будуть крити "Градом". Ми всі наказ виконали. Я вже потім зрозумів, що комбат знав трішки більше, і таким чином намагався уникнути паніки, коли почнуться перші прильоти ракет. Про те, що відбувається в країні, ми дізналися десь о 7-й ранку", — розповів Мирослав.
У 2022-му в Попасному військовий дістав поранення під час виконання бойового завдання.
"Отримав у внутрішній бік стегна, як я тоді думав. Це був майже прямий бій з танком. Реально пощастило, що осколок застряг збоку. Якби на 1 см вище, то зачепив би артерію і я стік би кров’ю… Там була тільки одна "дорога життя", по якій можна вийти пішки. Я йшов з уламком в коліні вісім кілометрів", — сказав він.
Мирослав після поранення повернувся на фронт. Особистий архів бійця
Після відновлення боєць повернувся на війну. Він зазначив: люди у тилу не мають розуміти, як живеться військовим на фронті.
"От люди в Соледарі чи Бахмуті вони дуже розуміли нас, бо вони жили так само, в тих самих підвалах, під тими самими КаБами, з тим самим голодом, холодом, відсутністю умов. Піхота для того і тримає на собі перший удар і веде війну щоб люди в тилу не розуміли, що відбувається на цій війні", — говорить чоловік.
Єдине, про що він мріє, щоб через рік у його рідному місті не було гірше, ніж є зараз.
"Щоб тут не було рускіх тряпок, щоб тут Леніна обратно не будували. Я мрію, щоб моє місто лишилося українським, це єдина моя мрія. Щоб родина моя нікуди не тікала на захід. Я ніколи не думав, що моє місто буде так близько до фронту. Зараз Павлоград як Покровськ колись за часів АТО. І це погано. Я мрію, щоб російські солдати ні на кілометр не наблизилися до нього", — сказав Мирослав.
Авторка Антоніна Чуйко
Читати ще
“До 2022 року був страшний танк, а зараз КАБ”. Історія начальниці штабу “Госпітальєрів” із позивним Багіра
